Поема Я зроду скіф. Я правнук Борисфена. Вмираю в Римі й проклинаю Рим. Ось вам життя мого остання сцена, Ось вам убивця мій і побратим. Скінчився наш печальний поєдинок. Друг мертвий. Я, скривавлений, лежу. З моїх блакитних жил, як з павутинок, Стікає сонце, схоже на іржу. То кров моя. Вона заіржавіла Від наляку. Рятунку їй нема. Вона повинна вийти з мого тіла, А замість неї входитиме тьма. Не доживу, напевне, до світання, Вже прагне серце тиші й темноти. Душі моєї тихе сповідання — Це все, що вам передаю, брати… В неволю зайняли мене малого — За скарби для таврійського царя. Пройшов я землі, що лежать розлого, А потім — грецькі гори і моря. Купцями перепроданий до Риму, Я тішився. Мрійливий молодик. Про римську кровожерність невситиму Не знав нічого. Час минав. Я звик Приходити до цирку на вистави, На грізні гладіаторські бої. Там, пожадавши небезпеки й слави, Явив я сили й здібності свої. Боровся я з голодною звірнею, В оваціях виходив на манеж. Та скоро дух і слава Колізею Мене у звіра обернули теж. Я був непереможний. Азіати, Похмурі ефіопські силачі Змагалися зі мною, та сконати Всім довелося на моїм мечі. Вони, — як ті метелики багряні, Проколоті, ще тріпали крильми. Бронь гартував я в кожній новій рані, Не знавши ні пощади, ні страми. Та якось після бою на арену До мене вийшов отрок. «Пане мій, Дозвольте вашу зброю нескоренну Від бруду вмити!» — «Що ж, бери і вмий!» Я подивився в очі хлопчакові, Збагнув: це він, це той, кому дано Мій дух умити від злоби й від крові, Це той, кого чекав я вже давно. Все інше з’ясувалося потому. Він був з дитини в рабстві, як і я. Але не знав, з якого краю й дому Потрапив у сім’ю багатія Столичного. А люди злі й лукаві Йому сказали, затаївши сміх, Що пан його купив на перській наві Як іграшку для діточок своїх. Він ні своєї мови, ні родини Не пам’ятав, та згадував одне — Щось ніби спів, щось ніби лебедине Ячання чи курликання сумне. Той наспів був як золота підкова, В болоті знайдена. Нагнувся я… І матері моєї колискова Просяяла! О радосте моя! О друже мій, тепер я знаю, хто ти! Скіф! На коліна став я перед ним. В зіницях, повних рідної скорботи, Степи я вздрів під небом осяйним. О, як я полюбив того хлопчину! Себе я в ньому бачив; смуток свій, Далеку й призабуту батьківщину — В його натурі ніжно-грозовій. З безумства добре, з доброти шалене Він серце мав моє. Здавалось, брат. Він також видом схожий був на мене, Ті ж брови, той же в погляді блават. Але в моїх очах тремтіли тіні, Мов неба надвечірнього крило. А з тих його зіниць, мов з далечіні Небесної, невинне сяйво йшло. Я перебути й дня не міг без друга. Мій син, мій край, моє життя — все він. Смішною видалась моя потуга, Не вабив слави збройний передзвін. З тих пір не виступав я на арені. Мені здалося, як мене уб’ють, То згине й він. Так почуття смиренні Перемогли в моєму серці лють. Я жив любов’ю. Проминали роки. Змужнів мій отрок. Молодість прийшла. Я вчив його письма (не без мороки) І гладіаторського ремесла. Він мав у цьому ділі дар від Бога. Як блискавка, був меч його меткий. Важкий п’ястук, мов кам’яна відрога, Стан згинистий, немов з тростини кий. Хоч я зненавидів криваві грища, Але мистецтво бойове йому Передавав. Була в цім воля вища, Моєму не відслонена уму. Я мислив так: йому згодитись може Моє знання, бо воїн він і кметь. І сяяло його лице погоже, Як ми оружно бавилися в смерть. Але не смертю ми були натхнені, А побратимством душ. О друже мій! Нить золота на спільнім веретені Напрядена була із наших мрій. Одним жаданням ми були закуті — Втекти! Вернутися в свої степи! Потрібні нам були в щоденній скруті Навзаємні розради — жди й терпи! Нас кликала вітчизна. Молодечі Горіли сни, і вірили ми снам. Щодня ми готувалися до втечі, А доля пастку майструвала нам. Душа раба жаждива й безборонна. Мене було звідомлено: «Приходь, З Гепардом у присутності Нерона Зведи двобій, стару явивши хоть! Свободу матимеш! Висока плата За перемогу, та затям собі, Що та потвора хижа, і крилата, І неподатна в жодній боротьбі!» Я спалахнув. Надія невтишима — Крилатий звірю, поповзом підеш! І потай від свойого побратима Догодився я вийти на манеж. Боявся я, що він до Колізею Дивитися прийде — то був би крах. Я крився з таємницею своєю, Мчав на двобій, немов на ста вітрах… Я вилетів із брами, ніби з пращі Важке ядро, — жада перемагать, Душити левів, роздирати пащі Пантерам і вовкам, топтати гадь. Брехня, що раб іде вмирати радо, За домовину — пута без жалю Дає! Пустіть на мене тигрів стадо — Їх шкурами арену застелю. Я не збирався вмерти навдогоду Тим, що вітали голосно мене. Хто мріє видобутись на свободу, Для того смерть — приниження жахне. Стояв я в Колізеї, наче в дзвоні, В моїй руці короткий меч палав. Туніки й тоги, наче кров, червоні Лилися з білих мармурових лав. Побиті звірі — боїща останки — Дивились люто більмами вельмож. Звапнілі від страху патриціанки Були як бюсти на бар’єрах лож. Сенатори й повії знамениті Про щось перемовлялися тихцем. Лежав у позолоченім кориті Нерон з обвислим, змореним лицем. Його обличчя, як павук, булькате, Висіло непорушно в сітях сну. Невже я мусив кров’ю тут стікати, Щоб розбудить його на мить одну?! Невже в борні не лицарській, а ницій Я мусив головою наложить, Щоб з подиву замовк на мить, патрицій І щоб гетер заціпило на мить? У кості грали крамарі й солдати, Котився регіт сходами згори. Невже я мав життя своє віддати, Щоб відвернути їх на мить од гри?! Жаданням жити серце клекотіло, Тремтів на вістрі блиск моїх думок, Наслухувало мускулами тіло, В котрій же кліті заскрипить замок. Там — саж бика, там — двері носорога, А де гепард, крилатець добрий наш? Де він? Чому — морозила тривога — На мене звіра не пускає страж? Втім вибіг друг мій з брами, що навпроти… Спинився. Сполотнів. Так, значить, ми… Ми мали один одного бороти, Пороти на вдоволення юрми! Начальник грища ознаймив римлянам, Що б’ються побратими на цей раз. Мов палицею, оком олив’яним Поштуркав сонний імператор нас. Йому і всьому наброду столиці Бажалося побачити раба, Який стинає друга! О дволиці! Їх знаджувала підла боротьба. Вони жадали насолоди злої — Мук благородства, честі, доброти. Вони ж то нас, одурених, при зброї Зуміли на арену затягти. І він повірив так, як я, в гепарда, В свободу, в обіцянки злотяні. Назад! Дорогу заступила барда! Обидва ми були вже в капкані. Назад! Куди? Вже опустились грати. До поєдинку кличуть сурмачі. Та ні! Не так нам суджено вмирати — Ми кинули в пісок свої мечі. В сліпучому сіянні непокори Ми стали нездоланні, як боги. І звільна Колізей стихав, як море, Що стомлено голубить береги. Благословенна то була хвилина! В нас увійшов непослуху навіт. Надихана вогнем нещасна глина Світилася й засвічувала світ. — Розп’яти їх! — сказав Нерон глумливо. І жорно цирку зрушилось. Душа Почала осідати, наче мливо В глибини гуркітливого коша. Злякались ми. Зламались ми. І впали. Схопили зброю в немочі слабій, І, вдаючи противників, напали Один на одного. Почався бій. Сумнішої не відав я облуди, Як наша бійка. Під удар меча Я серце підставляв. Цілункам груди В коханні підставляє так дівча. Оборонявся я лишень для ока. З двобою вийти не хотів живим. Десь у душі снувалась поволока Впокорення, неначе в лісі дим. Але й товариш мій чинив так само. Він одкривав навмисне лівий бік. «Лиш не скаліч, а бий у серце прямо!» — Просив, як незнайомий чоловік. Ми уникали наступів обидва, Наносили удари невпопад. Та скоро взнали, що несправжня битва Страшніша від справдешньої стократ. Ціною смерті — рятувати друга!.. Та інша думка зблисла, як змія: Чому мені призначена наруга І зрада вбивства? Чом не він, а я? Чому не він, а я в кривавій ролі Повинен перед публікою стать? Ось так остуджувався я поволі, Стискав міцніше зброї рукоять. Та все-таки боявся переваги Своєї, непохопної в чаду. А він горів, запалений від спраги, Ждав нападу, хоч знав: не нападу. Ми показні робили перескоки, А наша бронь була немов сліпа. Так! Доти битись будемо, допоки Як рівних нас не прожене товпа! Ми клали на щити свої удари, Як рівні тягарі на терези. А ситі, владарюючі нездари Вже вили з невдоволення, як пси. Не так б’ємось! Де кров? Потрібно крові! А ми: «Не кваптесь! Маєм час! Пождіть!» Над нами хмари стали пурпурові, А сонце червоніло, наче мідь. Цирк гнівався і закипав злобою. Хтось там прокльони кидав нам свої. Хтось реготався з нашого двобою — Не гладіатори, а шахраї! Хтось там підскакував, мов на котурні, Бив дошкою в підлогу кам’яну. Як битися і вмерти — вчили дурні, Розбуджені й рожеві після сну. Гудів безладно Колізей, мов ринок, Стихав, свистів, як вихор уночі. Хитався і горів наш поєдинок, Немов на вітрі полум’я свічі. — Гей, ви, — кричали нам, — звірні пожива, Скажіть, коли ви згорите дотла?! — Від змори наша боротьба фальшива На мить в завзяту правду перейшла. Мені здалось, що в правді тій кривавій Я все життя прожив, що я вже вмер, Воскрес — не скіф, а вже Марко чи Флавій, Дракон, гепард крилатий, людожер. І я злетів. Ригнув огнем на друга. Він загорівся, наче смолоскип. Палаючи, людинка недолуга До мене йшла хильцем, навперестриб. Та я літав, літав понад трибуни, З гортані іскри сипав на врага. Я ждав, що спопелиться тіло юне І розпадеться, наче пилюга! Та раптом випав меч з руки моєї, Мене звалив на землю біль тупий. І заревіли страшно галереї: «Добий його! Добий його! Добий!» З-під мого серця грала кров потоком, А наді мною друг квилив крізь плач: «Я не хотів. Це сталось ненароком. Даруй мені. Прости мені. Пробач!» (Прийде до мене, прощавальне слово, Ще мить не покидай мене, снаго!) Тепер я знав, що значить випадково Поранити товариша свого! Цирк задихався, шаленів од крику: «Добий його!» Я мовив: «Брате мій, Не накликай на себе кару дику, Я мрець! Себе, а не мене жалій! Все сталось так, як статися повинно. Були ми не богами, а людьми. Прийди до мене, дорога людино, Нещадно моє серце прохроми, Прибий мене навіки до арени На радощі владикам і юрбі!» Та він спокійно відійшов од мене І меч у груди застромив собі. Цирк одвернувся з виразом докуки. Всі правила дотримані. Раба Раб заколов. Під страхом смерті й муки Вони майстерно билися оба! І видно, що любилися навзаєм, Бо вбивця заколов себе також. І глядачі пішли, а ми конаєм. Пожива звірів. Правда це — не лож. Мій друг лежить з погаслими очима; Я б’юсь над ним, як той безкрилий птах. Не жаль мені життя, ні побратима, Та жаль, що ми не вмерли на хрестах!..