Стояли ми на темній оболоні, Немов два дерева в однім гіллі. Мої долоні на твоєму лоні Тремтіли, мов на лампі мотилі. Лампада сонця в молодому тілі Принаджувала жителів темнот. Метелики згоряли очманілі І налітали, спалені стокрот. О, попелом вони не розсипались, Лиш очищались од вогнистих сфер… Єретиком ставав мій кожен палець – Готовим вийти вдруге на костер, Готовим знести найлютіші муки За світло, що зринає з темноти… Безсмертними ставали мої руки На пагорбах сяйливої мети. Так, ніби відкривав небесні далі Незайманості непорочний гріх На тих стежках біблійної печалі, На тих дорогах радощів моїх.