Іду собі. Як п’яні між свічками. Як зі свічками йдуть в підземний хід. Себе і землю пробую руками. Себе і землю. Золото і цвіт. Суєт бажаю. І не заздрю зорям. Сільських дядьків люблю і голубів. Гаванським димом дихаю на горе, Яке б я загубити не хотів. В сумних тополях кров далеких предків. Порожні гнізда — мов чекають зір. А вже для мене всі завіти ветхі І я усьому ще наперекір. Слова приїлись. Шкода революцій. Кохання теж набридло, як стерня. І стільки, як печалі у науці, То стільки муз в крилатого коня. Міщани зляться. Плебс і бидло ниють. То кран зірвавсь, то музики не ті. Та ліпш віддати душу за повію, Ніж рідний степ за гори золоті. …І ця за гроші куплена свобода. І ця краса без істини й добра… І — допотопне відчуття народу Над берегами вічного Дніпра.