І плюси, і хрести, й віковічна межа між ними. Й запах страху у криках невільних нічних пташок. А ми вчилися бути у масках стальних живими, Переживши від яблунь цвітіння залізний шок. Водяниста епоха безбожно шукала правди, Прихиляючи неба чужого для голих нас. Аж ридати хотілось — бо так відчувалося завжди. Аж ригати хотілось, банально простивши час. Тож накуй нам, зозуле, не років, не грішних грошей. Щоби букви з трави край залізних доріг, а не ніж. Ми безумно клянемо слави людської ношу, А до божої слави любов не пускає і той же гріш. А так легко і тяжко вмирають хіба що мрії. А так тяжко і легко — мов бігти з крутих вершин. Ми втікаєм від Сонця. Ми правильно жити вмієм, Як, на жаль, не навчився божий єдиний син. І плюси, і хрести, і пташки, і бджолині квіти Захищаються грубістю від надчутливих нас. Тільки Сонце сумне любить себе і світить — Ніби справді не перший і не останній раз.