І просто було — немов без душі. І церква тиснула злотом. Любив — не любив, і жив — і не жив, А вже захворів польотом. До весел мене прикував Харон. Я долю піснями гладив. А ще для пісень нема заборон, Крім неба, немає влади. Вже стільки снігів, що не видно їх. Вже стільки кохань — що вмерти. Я ляжу в траву біля відьм моїх Засмучених і відвертих. Вічнуємо ми за усе, що є, Було, і за те, що буде. Усе мені рідне, усе не моє — Поле, моря і люди… Для кого бути? Куди іти? Тяжкий цей політ стоячий. Від сигарети зорю засвітив: Плаче. І якби знав, що не буде гірш Дітям цієї планетки, Давно написав би останній вірш, Пішов би в долину предків.