(поїздка перша) 1. Стало зовсім не модно любити свою батьківщину. Запах ладану з грішми змішався. І так живем. У Нью-Йорку пластмасовий присмак не в ім’я отця і сина. Довгі нігті обрізані листям пливуть у човен, Що над риб’ячим небом гойдає домашній Місяць, І надкушену свічку, і квітку, що йде у плід, Слимачкову усмішку, світлицю, зорю, темницю І Колумбові кості, незігнуті в зляканій ним Землі. Сюди їдуть грішити, не знаючи, що це значить… І будують церкви, й бережуть, як себе, слова. І вареники роблять, немов бумеранг апачі, Тихим почерком пташки листи адресуючи вам. Пияки із Пустомит мусолять нерідну юність. Тут, в корчмі San Jose, Пишуть вірші порожні на жовтих листках лотерей. І бабуся-повстанка в бабусиній вишиванці На чутливе “Спасибі” відтінює вам “О’key!”. Москалів проклинає і стильно боїться Бога. Наче воду, цілує, заплющивши очі, Прапoр батьківщинний свій. Причащає-прочищує душу піснями, немов дорогу, Та купує для вічності місце в чиказькій простій траві, Над якою каміння — немов хмародерів діти… І ніяких знайомих очей журавлиних зграй. Тільки зорі такі ж… І куди ж то від них подітись? Ну хіба що до них полетіти — Без тіла, без діла і без Дніпра. 2. Я з останніх штанів зробив би для нас вітрило, Щоби наш корабель з усіма до усіх летів… Адже краще: нехай кораблям виростають крила, Аніж стануть човни з літаків. Вчора шаблю козацьку струнку Бачу в “третій столиці світу”. Та шаблями, на щастя, не ріжуть собі скрижанілих вен. А направду: що тута (у світі) Буває гидкіше за смерть золотого міту? — Лиш народження міту нового — Старого, як все нове. Сексуально бомбити Багдад, У сабвеях — реклама Лорки із рекламою “водкі “Смирнофф”… Тут уже можна все. Для якоїсь планети, звичайно, Нью-Йорк — гальорка. Для В’єтнаму також… Ну а так, то здається йому, Що він всіх пасе: Стару діву — Свободу, плаксивий новий комп’ютер І посолений сніг (у нікуди, бач, слизько йти)… Племена індіанців, Аляску, чукотські юрти, А насправді — самого його зелені взяли чорти. Ґемінґвей і Уїтмен ліпили цей протяг часу Із глибокого ритму очей рабині-княжни, Бо зутрінеш таку африканку — Розіб’єш священну чашу І племен, і народів, й Антисатани. 3. Що ж так порожньо тут — в цих блискучо-смердючих ритмах, Де вино по мечах, а не кров голуба мовчить? І бездомний, що homeless зоветься, На прощах сміється ридма і розтягує мить. Мов зіниці, розширює мить. В них кастрована кішка, кастрована білка й пальма… Якась ватяна церква — безгрішна збирає гріш. А по ночах залізних плаксиво сміються гальма. “І ти бруд, ітибрут, і ти, Брут… За мене мене заріж”. Хмародерів бездомних квадратно-наївні очі, І безбожна печаль жебраків, що не знають нас. Їхня Флоріда, кажуть, подібна до Сочі. І на нашу афганську — в’єтнамська їхня війна. Зі стволів автоматів пили самогонку синю. Культуристи-священики щось там про Хтось плели. Нам і їм. У нас кругла одна батьківщина. Ми розпались. Й вони розійдуться, на жаль, колись. На руїнах імперії нові виростають міти, Часом навіть релігії — як християнство от. Ми радієм, як діти, крилаті і голі діти. Ми вчимося свободи, боїмося її висот. Я ж злякався Нью-Йорка. Тепер його стало шкода. Так, як шкода усіх і усього, Бо все мине. Так минають століття, діди і роди. Так стара індіанка стрічала, проста, мене. Так десь Барка живе — Чи в гнізді, чи в човні, чи в Сонці, Чи на криках гори, чорнокрилий полин де є. Він боїться себе? Чи вовків? Чи людей? Чи стронцію? Він — мовчання чиєсь. А кругом — голий бізнес: порожньо-стара солома — І провалля, в яке спішимо, наче гонять нас. “Ліпше бульбу з лушпайками їсти там, де народжений, вдома”, Ніж втікати від себе в простір… Вже ліпше — в час. 4. Пахне порохом порох. І рвуть вишиванку груди. Вільні бомби летять на дітей, на лелек, на цвіт… Дуже голосно тут. Дуже смішно і сумно, люде, Вже чотириста років, а, може, й мільйонів, літ… Без дитинства країна. Лише індіанця кости — наче корінь, мов корінь… А решта — скло і метал. Тим болючіша осінь. Тим буде болючіша осінь. І вмиратиме міт золотий, мов “голубая даль”. Дайте ж дереву волю — від яблук, землі, коріння — І воно пропаде на вітрах — без дітей і гнізд. Так хоронять дітей, так весною пора осіння. Так старіючий негр душею танцює твіст. Він психолог трави. А в Нью-Йорку — степи з асфальту. Сон чужої землі. І не чути падіння зір. З лебединого пуху шиють залізні пальта. Сон чужої Землі. Виє безвірий звір. Сивий ангел не знає ніякої мови люду, Або знає усі… Так, урешті, як долар-чорт. Молоко динозаврів йому подають на блюді. А поезія тут — просто душевний спорт. …Але ж люди як люди. І птиці також — як люди. І тривожні усі. І наївні, як діти площ. Та хто знає, хто знає?.. Зраджували й Іуду. Скільки снігу!.. Пілатові голову замело. Вже нестаро нічого. Лише доброта й прощення. Що ж. Вже й міту немає для тих, що створили міт. Дуже легко повчати, як повні твої кишені Тих, у кого лиш пісня зосталася на обід… Має рацію кесар і той, хто над ним, — так само… І ця липа старенька, що квітне останній раз. Роблять нас міліграми, а убивають грами. Врешті — не ми є в америках, Лиш америки в нас. 5. Мабуть, так продавали на чокнутих ринках Кафи: За косу і за зуби, за сніжність дівочих перс. Українські пастушки, султанші масонських мафій, Внук Чумацьких Шляхів безчуло до вас примерз. Спеціально згубив, щоби потім шукати істину… Криє матом благим свій нестерпно-блаженний біль. Час доходить межі. Гріє крила на свічці містика. Батьківщина не любить себе в перинах сільських весіль. Внук вже звик до життя — До Америк, Японій, Рами… Ще б навчитися жебрати — й можна купити хрест. Боїмося не шрамів. Боїмося — коли по шрамах… Забирайте мене. Батьківщину не руште. Фест. 6. Я монахом в Америці. Ми продаємо пиво. Кажем: “From other planets”. Кадило у нас і спів. Не хмелієм від доларів. Бавимося в щасливих. Нам все менше, все менше для щастя потрібно слів. Ці зелені листочки, здавалось, дають свободу. Скільки ж мудрості треба, щоб взяти свободу з них! З пісні моря і космосу вийшла душа народу. На зелених листочках портретна печаль весни. Брайтон Біч. Ланцюги золоті. Дієтичне сало. Білий дім сексуальний і білі раби — то ми: З Му-му лену, України чи Мексіки нелегали Про душевну історію кожного можна писати томи. Роблять чорну роботу, в підвалах живуть, у норах. Цю імперію точать, як Римську колись такі… Як Радянська імперія, ця розлетиться в порох. І складатимуть внуки про них золоті казки. Ну а поки що наше козацтво Відносить лайно з-під серів. І по вусах тече, й попадає у жили їм… Хоч-не-хоч — ностальгія за Си Ре Се Ром Прокидається в горлі і нудить, як вічний гімн. Як комп’ютерний вірус у фінішних снах століття, Де двозначні нулі анулюють, можливо, все… Середина між смертю й польотом — ледь-ледь зомліти І у стані такому казати усім про се-нс, Що Америка світом керує, Що тут є золото… — Thank you! — Fuck you… — у відповідь. Тут — “подлєци всєх стран”. Придивитися добре: болото — воно і в раю болото. А баран злоторунний, то він все одно баран. Тож вмирає той міт золотий про країну Волі… Може, він ще воскресне. Воскреслі ідуть від нас… І народить калина від клена сумну тополю. Наче сон на чужій Землі — бандурна стара струна. Я вернусь в Україну. В початок усе вертає. Там я буду бідніший на чорта, Багатший на себе, бо… Там болючіший час. Чужина ж тільки простір має. Чужина — то усе, чого не торкнувся Бог. То ляльковий театр, де злі барабаси правлять. Раз у місяць із носа тече їм радянська кров. Якщо ми йдем туди ж — Я не вірю ні в ліво, ні в право. Зліва серце чомусь… Посередині — лиш Дніпро.