Багато часу. Як у пастуха, Якого зорі учать говорити Про тих, які світають від гріха І пишуть вірші на могильні плити. Як синє пір’я з трумних подушок, Летять сніги своєю смертю вмерти. Я ж вам пришлю калиновий листок В нью-йоркському останньому конверті: “Хай ваші мрії бавляться піском, А коні, що з церковних дзвонів литі, Березовим збігають молоком, Чекаючи безсідельних бандитів. Хай страшно й смішно камінь ожива І меч із плугом відблисками б’ються. Княгиня, чайка — все уже трава. Корінням клени з космосу сміються. І от печаль: чим ближче до Творця, Тим менш його ми бачим, бо великий. Але у небі жодного лиця, А тільки зорі й журавлині крики. Вони одні не зраджують наш край. Як опадають — то, мов дикі сливи. Виходжу з гри, доки везуча гра. Коли щастить, то десь є нещасливі…”