Важкий політ двадцятого століття. В очах святих сніжинкові хрести. Смола в крові. Не хочеться боліти. Єдина втіха: є куди рости. А ще утіха: є за що боротись. Та от печаль: що вже немає з ким. Про нас є перша згадка в Геродота. І в горі доти йдемо крізь віки. Усі ідуть — невинні і не винні. Чумацький Шлях в глибокім склі сльози. Усі ідуть — вершинні і первинні. Ржавіють дерев’яні голоси. А ніч кругом — як другий поцілунок. А ніч — як лід із темної води. Вже не прийдуть сармати, скіфи, гунни. Нема для кого, та й нема куди. І чути, як поезія вмирає, Мов Місяць у слизьких обіймах птиць. Вона не любить згарища і зграї, І пустоти, безгрішшя пустоти. Вона — то як троянда ранить квіти, Усмішка — наче змах лелечих крил, Що в глибину навчилися летіти, Коли увись іти немає сил.