Весна. Гриміло. Осипався цвіт. Стара ріка темніла, мов солом’яна. Ніщо вже не збиралось у політ І не була ніяка доля зломана. Лиш кров текла із Сонця золота Й лягала спати, піснею здивована. А хтось шукав коханої уста, Яка була зорею зачарована. І сонна, мов артерія, ріка Іще кудись несла тривожні хмарища. У самоті хрестилася рука. Душа ж хотіла вірити у чари ще. Біліло аж боліло вишнякам. Росли церкви хрестаті, аж барвінкові. Темніла, мов солом’яна, ріка. І верби продавалися на ринкові. Старенькі рани скоро зажили. І теплий час потік… Його не шкода нам. А журавлине у душі “курли” – То власну старість згадує природа.