Весна – як революція мені. Зима пішла у землю, мов кровина. Немов стріла на вороній струні, Дніпро лежить і нитка журавлина. Цей світ вишневий кольору луски – Мов сон коріння, що літати вчиться. Як у червонім молоці вінки, Відбилися в сльозі іконні лиця. Тим часом світ – то смерті біла тінь. Нема нічого. Я не жив. Здалося. Весна не любить вина золоті. Весна не хоче те, щовідбулося. Хоча вінчальне плаття теж сумне… І тягне дощ на сон глибокосердний. Сезон громів. Небесне і земне Зійшлось в мені І пам’ять генів сердить. Лиш синій бинт падучої зорі Прикриє рану різано-душевну – Мов напис на березовій корі Залишений прибульцями, напевно. То ж Всесвіт мені яблуками пах. Нелюдське щастя стукало у шиби. Отак-от все й замерзне у віках – І наше все і вже й не наше ніби: Блискучі нерви рейок, суєта… Зелений сніг, божки вертепно-хатні… І сорочина біла на свята… І дві зорі – Такі, Немов останні.