Видно, на роду мені назначена Та печаль з переходом в любов. Мезозой… весняна Русь… козаччина… Звідки вийшов і куди прийшов. Мед солоний осені вечірньої І кропивний сік щолітніх злив… Видно, на роду мені з повір’ями Біль білити пращурами слів. Юним льодом пуповини спогадів Різати й колиску колисать. В жінку вірить більше, аніж в Бога тут, Ту, що не воскресла від розп’ять. Кулями весну будити в яблунях, Ту весну, що, як війна, стара. Що ж… по світу і по цвіту я блукав, Наче нерв блукаючий Дніпра, По якому у дитинстві сонячнім Бігав без апостолів Перун, І калини підлітали, стоячи, Небо запустивши під кору. Звиклі до кохання й революції, Соку в жилах, крові у цвіту, Що пташиним голосом проллються В тишу золотіюче святу.