Вирвуся. Здивуюся. Здригнуся. Відлечу самотньо з усіма. Через осінь шелестом озвуся В золотих полях, яких нема. Буду вчити мову птиць і гаю, Вітру, зір, відбитих на морях. Те болить, чого не пам’ятаю, Що в ночі скрипить у яворах. Мабуть, це маленька батьківщина, Мабуть, казка, юність, синій дзвін І якась прапращурна провина, Що триває сорок поколінь. Знову ніби треба вчитись жити. Миколай. Ялинка. Дітвора. Щастя — все. А ще — коли напитись Соку калинового Дніпра. І послати к бісу міліони. Бачив я багатих і дурних… Вирвуся. Уже підводні дзвони Кличуть із чудної вишини. А мені земне тепер до серця. А мені миліше те, що є. Я удома. Я тепер уперся. Я умру за Всесвіт. За своє.