В рожевій мушлі море привезу. Печаль мою, захвилену і пінну, Доповню я гаданнями зозуль, Зітханням вітру в полі тополинім. Мене солило море недарма: Я буду довго в себе зберігати І даль, і сум, і те, чого нема, Але за що не шкода помирати… Там – голос чайки гріється в човні І скелі – посивілі від загару… Морське чоло наморщив добрий гнів, А вітер вітру замовляє чари. …Лежить та мушля в мене на столі. У ній шумить моє далеке море. Ідуть та йдуть крізь мене кораблі І, як печаль, стають комусь прозорими.