Давай-но, море, вийдем з берегів До всіх отих людських страждань і болів. Із піни ти народжуєш богів, Солониш пілігримам прісність волі. Душа у душу, море, заживем. На що тобі затоки, де так мілко? Давай себе в собі перепливем: Наскільки нас зосталося – настільки. А ці шторми… У мене їх не менш. Ти мені віриш. Тому ми зустрілись. Мої річки течуть по трубах вен, Твої зігнулись, та не надломились. Лише одне – від себе не втечеш (Хоч у собі втопитися і можна), – Ми чуєм вдвох… Життя не має меж. Хоч має межі наша хвилька кожна. Отож, давай – виходим з берегів До всіх отих людських страждань і болів. Народжувало з піни ти богів, Саме ж несеш вагу людської долі.