Дорога. Поле. Вітер і слова — Такі земні, що хоч ліпи людину: І бронза, й бринза, й клятва і клятва — Ми всі чомусь живем наполовину. Баби і леді, лорди і хлопи, Самці і самки всіх племен і видів. Зі слова й глини я би й сам зліпив… Та ще людини з каменю не видів. Його, бувало, гладила сльоза, Пекли вітри, освітлювали зорі… Втікав від себе, щоб не йти назад. Чим був мудрішим, тим ставав прозорішим. Чутливий і холодний, наче сніг, Кружляє світ з мечем старим і бідним. Дерева пишуть вірші в напівсні. Чужі дерева, але вірші рідні. Під них я гірко няньчив лелечат, Терпів образи, цілував сльозину. Втікав у себе, щоб не йти назад. Летів у світ, вертавсь на батьківщину. Не знав, для чого все те і кому… І церква, й цирк, і теле-, й мікроскопи. Солоним серцем бився об пітьму Й шукав тривоги, знавши вічний спокій. І ту дорогу, й поле, і вітри… І мед з ножа, і шлях останніх чайок, Все те, що я ще не договорив І у бою, і за вечірнім чаєм. І бронза, й бринза, й клятва, і клятва… Комічний і космічний щем хатини. Ну був, ну вмер… Кого ти здивував Великим вічним кошиком малини?