Засвітилась мені юним Місяцем ліва сережка І піщана коса потекла, як щасливий час. “Біле тіло в пітьмі, як в безодню сповзаюча стежка”,* Де ледаче зітхання почнеться з твого плеча. Це колись називали шаманством, тепер же — кайфом, Правом першої ночі, зніманням… як хоч і де. Про минуле, майбутнє казати тоді вже зайве. Навхрест роблять людину і навхрест вона впаде. Якщо в рай — то із Богом… Свобода ж лише у пеклі — Тій останній межі, де від себе уже ніяк. Там тримаєш святе у собі, як тебе, Як літа запеклі, Як останній ковток у тремтячих руках пияк. Дурно грати без ролі цей зламаний кров’ю вітер, Цей глибокий вогонь, де ми спільно колись жили. Не любили нас люде, любили нас коні і квіти, Й древня річка народу, сріблиста, немов полин, Із якої виходиш — охрещений і язичник, Трохи грішний і світлий, як, врешті, життя саме, Що для свічки душі лиш підсвічник, чудний підсвічник, Білим воском залитий, Що в тілі шукає меж…