З тих пір, як навчився писати кров’ю — Не знаю, про що писати… Бачив живою смерть свою. Пив за її здоров’я. Ми цілували із нею тілесні ґрати. А потім на Місяць прагнули, Щоб там відкривати Землю. Вона спокушувала мойого ангела, Бо у корчмі і в суспільстві було напівтемно. І я перестав боятися Життя, що мені дароване Із правилами безправними І яблуками безкровними. Хрести здалися веселими. Сміялись коти, котилися. Блукали міста між селами, Мов долею помилилися. …З тих пір, як хтось пише чужою кров’ю, Своєю комусь — мусово. Безкрів’я в історії не знайшов я Солодко-солоним словом.