Кипить цей холодний, неніжний до серця час. Божки нерозп’яті по всіх континентах скачуть. Реальність сильніша за мрію. Ніщо не лякає нас. А те, що дивує, Нічого в житті не значить. І вітер так виє, мов смішно йому чомусь. А в ньому вчувається предків немита мова. З планетного серця, як нафта, Виблискує Київська Русь, Щоб стати по-людськи над “родіной” Вашою знову. Над сірим безчассям, над скурвленим днем і дном, В смертельних забавах забувши про гріх і долар. Зосталося серце тим самим стареньким сліпим селом, Хоча звир’ювала і круто змінилась доля. Звикала до себе. Шукала себе у світах. Тим часом ньюйоркці уже купували Місяць. Як гнізда могильні, апостольський біль, свята, Чи глина, яку у всевишші для когось місять. А потім відкусять одну з пуповин — і все: Життя почалося… В крові золотіє осінь. Чим більше відкрито, тим менший у тому сенс. Чим більш не забуто, тим менше болить волосся. Князі і бояре, дружина, і смерд, і звір… На круги своя повертаються вічні кола. Від стукоту серця лавини злітають із гір Разом із орлами Й рекламою “Кока-кола”.