Павлові Вольвачу Коли переможені кращі жінки планети І ти вже спокійний, мов скло під зимовим днем, Нехай не напишуть про тебе товсті газети, Бо люди похвалять — то Божа хвала мине. Життя ж починається там, де набридло жити. А дикість і ніжність, як пара тісних чобіт. Нема, як відомо, ні елліна, ані жида. І котиться поле… І степом стає в тобі. І ти відчуваєш, і щось на планеті значиш, Як соло, як сало із дядьком цибульним. О. Якщо не напасти, то можеш хоч дати здачі Й прославити прізвище в світі на ук-юк, а чи на -ко. Поспати на сіні і кров виноградну змити З руків’я ножа, що голісінький, наче дощ. Настала пора, коли помирають міти, У нас помирають, а ми вже посеред площ. За правом інстинкту научимо час вертатись Туди, де сніжинки — прапращури юних зір. Народження — свято і похорон. Також свято. Життя ж — то робота, і каторга — монастир. Жінки не минають. З медовим відтінком шкіри Вертаються й мучать І вводять планету в раж. Буває, приходить замість надії віра І замість любові — Точковий масаж. І плаче від сміху Мамай, І ржавіють зливи. І поїзд по струнах летить за пороги хиж. Дніпро відгорів. Тепер він уже, як пиво, Яке ти із пляшок замість горілки п’єш.