Коли сивіють золотом ліси І морщиться вода перед засклінням, В мені ростуть підземні голоси Якогось нетутешнього насіння. А дерев’яна музика століть Гойдає кров, собі кидає виклик. І тільки серце б’ється і стоїть. І час. І світ. І ми — до всього звиклі. Провалля ночі пахне тютюном. А бідна воля осені радіє, Бо весни що — збігають молоком. А листопад брехати не уміє. Він ломить трави, тягне в очерет… І птахам не потворствує лукаво. Творець, напевно, трішечки поет, Який не любить цвяхи і державу. А ми корою кутаєм серця, Із кореня вирізьблюємо коней. І усміх з чорно-білого лиця Приймаємо за сутінок іконний. Коли сивіють золотом ліси… Не знаю, що робити зі свободою. Хіба міняти золото на синь Й котитись в рай Чумацькою підводою.