I Я давно в цих краях. Ще зі скіфів. Віки й дороги. Тут робили із церкви корчму, а з корчми — собор. Клали чорні хрести на груди беріз вологих І зарізаний хліб макали в живий кагор. А як вишні цвіли над Дніпром — молоко збігало. Бандуристи гострили об струни шаблі і на Січ ішли. Ми чекали на осінь, коли було золота мало, Юний січень державний непрохано нас сріблив. Час міняв голоси. А пісні зоставалися босі. Час міняв літаки й кістяки, А ми з воску ліпили даль. Ми зі світу робили себе, сіті — з мавчиного волосся, За любов до Вітчизни давали траві медаль. Друзі й недруги нас затискали до гнаних генів. Геніальними бути болюче було, золотими — ні. Театральний парламент. Парламентарна сцена. Я давно в цих краях, а вони у млині, в мені. Крапля точить каміння падінням, а не польотом. Кров на серце також — замерзаючим молоком… Але нащо питати себе: хто ти? де ти? і що ти? Захищаюсь від світу молитвою і матюком. II В полиновому одурі льоду, що став золотим, Почуваюся рівним лише із водою й деревами. Здитиніти, здичавіти і надкусити світи, Яким затишно й чутно хіба що у пащі левовій. Карамельками кислими віє з Єгипту птиць. Папіроси нагадують вогнища предків п’яних. Пульс калини і глини навпомацки віднайти І волоссям дівочим гірким заплескати душевні рани. В танці генів комп’ютерні вальси і крик зорі, Що не знала оргазму, бо, може, родила бога… Поприходили сильні й чутливі, немов дуби без кори, І посіяли плід свій — дурну тривогу. То ж єдиною радістю стало — грішити нам І вбивати любов’ю любов, Бо ж ненавистю вб’єш лиш муху. І хребтом для душі — дерев’яна шипшин струна… В полиновому одурі — діти святого Духа. III Написати б про степ золотою густою кров’ю. Маковиння спалити на вітрі, який вже час. Говорити із листям летючим сліпою мовою, Доки крикне свіча на щойно помитих нас. На прокислі дощі і туманний, як сльози, Місяць, Чи гидких каченят, загадкових, простих, важких. Зорепад, що безцільно крізь нас до останніх земель понісся, Там, де зорі й сніги, і ласкавий холодний сміх. Яблуневий мій світ, Запах сосен терпкий і чистий, Бо живиця, як мед, чи бурштин, чи звичайний біль. Написати б про степ, як писали євангелісти, І молились жерці на купальських вогнях весіль. Шаблеокі баби кам’яні причащалися з чаші, Грали терпкість свою на порваних струнах річок. Мирно гнулись на вітрі хребти солом’яні наші І до світла пливли голоси тунелем людських кісток. По несвіжій газеті сміялися з долі людства, Акуратно розбивши трипільську земельність ваз… У Молочного Шляху стільки тепер безпутства, Що солоним асфальтом ітиму до вічних нас.