Кінець століття — завжди пізня осінь. Дозрілий терен лащиться до рук І прабабусь розплетене волосся Зміїться по замерзлому Дніпру. В кінці столітя цвіт здається плодом І крізь луску росте сльозинним цвіт. Юрба стає собою і природою. І чорні шрами гнуть солодкий лід. Як вихід з пастки, келих кришталевий. І ангел-охоронець, як пияк… З людськими серцевинами дерева Живуть і опадають в цих краях. І знов чогось нервуються газети І мерзне свічка в голих стінах правд. Кінець століття й на нових планетах. А наша осінь юна, мов кора. Старіє тіло, як дешева слава, Так тихо — ніби сніг іде чи час… Й безмежна вись, настояна на травах, Чекає нас.