Малинова туга пшеничних полів, Горбата журба курганів, І час, що тече по сухім стеблі, І простір — в душевній рані. І баба, що чує — трава росте, І кров, що медами пахне. І дерево в полі — святе-святе… Тому, що самотнє. Чахне. Старий журавель у новім гнізді. Калиновий присмерк вітру. І плач Богоматері на Суді, Й Христос, що забув молитву… Скелети дерев, як дерева, сплять. Відходять за обрій друзі. Немає ні хлопа, ні короля На цьому тонкому крузі. Немає дитинства. І скучно так, Немовби вже Бога бачив. Не знає навіщо — тече вода По шаблях зіниць собачих. Молитися сумно, грішити теж. Йти в рідні поля й мовчати. І все, що з собою не забереш, Те й буде тебе стрічати. І буде своя простота небес Дорожча Америк жовтих. Діди спочивають і ждуть тебе, Немов журавлів у жовтні. А ти ще горітимеш в цих льодах Посеред хрестатих вишень Допоки спокійно тече вода По шаблях очей Всевишніх.