Над степом козацьким летять хрести І в землю ростуть тополі. Я ж в місті старезному зміг знайти Ліхтарне обличчя долі. Тут річка сама поламала лід, А вітер насіяв лісу. Все більше душі, усе менш Землі. Нема що послати к бісу. Усі недоспівані тут пісні. Усе не довчилось жити. Лиш тим, що не вішались на струні, Немає куди спішити. На цвинтарі граються діти слів, А люди — мов скло розносять… Але відірватися від Землі Може земля й березнева осінь. Це місто не пустить мене ні з ким. А вирвусь — назад не прийме. Я тут зоставатимусь молодим До третіх твоїх обіймів. По ночах тягтиму червоний чай І спати в підземних ріках… Над степом козацьким летить свіча, Мов просить вогню каліка. А хтось десь вселенську печаль таїть. Іскриться від сині поле. Я в місті пройшов через сон століть, Яких не було ніколи.