Напиши мені морем велику поему про вітер. Свіжоспеченим хлібом бездонну печаль затули, Доки я іще вмію летіти і вмію горіти, Й воскресати умію з крутої, мов магма, золи. Доки близько до серця беру я кургани і прірви, Й пуповину ріки, що єднає солоне й просте. Холуя і раба у собі я із коренем вирву, А дитяче й невинне в мені ви самі уб’єте. Синьо-срібні, як лід, небеса наді мною і птахи, І воскресла весна, молода і легка, як Христос. Модернові постануть навколо і цвяхи, і плахи, І за когось, за щось знову піде на них іще Хтось. Сам я славу на ласку міняю і гроші – на волю. Грішно й широко жив, приберігши святе на свята. А тепер я… тепер я кохаюся з долею. Вишивай мені хрестиком вічну печаль про Христа.