Тарасові Шевченку, 27-літньому Ну принесе хтось пластмасові квіти до Тебе… Швидше — до себе… я би сказав, принесе. Над Україною, мов над могилою матері,— небо. В небі хлопчина хворих ягнят пасе. Пісня велика. В горлі — планети грудка З ріками й кручами. Стала. Сльозу зове. Прадідів погляди — наче стовпи на грудях, Небо підперли. В небі горить човен, Ти під яким не поет, як усі поети… Для батьківщини дух твій — Стіна Плачу. Людство ховає таких над берегами Лети І розпинає… Й палить слізьми свічу. Потім, а потім… Люди себе бояться. Слабкість — то поклик, слабкість — то щирість ущерть… Бути на світі може Пластмасовим Тільки щастя… Горе — тернове,— Справжнє,— Як біль, як смерть…