Опалий лист лягає горілиць. Корчма. Вино. Сумні круги по крові. На пальцях вулиць тінь дають орли І пам’ятників профілі сурові. Фонтан колише білі копійки, Як тіні зір. Такі полюдські тіні. І дві душі, незлякані ніким, Мовчанням скрипки дихати повинні. Годинники з обличчями дітей І сторож вітер, вітер, вітер… Життя важке, халявсье і просте, Як світло мертвих, світить, світить, світить. Прийшов монах, старенький, як пісок, І переплутав всі мередіани. Щось про любов казав, що без кісток, Щось про зорю, утоплену в стакані. Про дальню далеч, кактуси, хрести. Про сорго, стріли, річку Колорадо, Яку він зміг уздовж переплисти, Але уширш — залишив листопаду. Було нам добре. Все терпким було. По радіо казали про потопи. Холодним блиском мічене крило До Азії манило й до Європи. Печаль на рівні хліба і пророцтв. І ми — вже не ліниві для любові. І мовчки з неба падає перо. І сняться калинята безтолкові.