Осінь не приходить несподівано, Хоч раніше від своєї мами Помирають яблука, незірвані Вітром, чи руками, чи устами. Осінь лист сама собі відписує Кров’ю верб лелековими перами. А дими вітчизни бродять лисами — То ворожить Гоголь над паперами. На воді тремтить-тремтить і світиться Кольорова тінь від злого Місяця. Знаю, все одно старому світові: Люд від щастя, чи від болю біситься. Пастухи сердечно палять золото. Пустки-гнізда мокнуть під туманами. Осінь також має свою молодість. Весни теж старіють некоханими. Все одно — у вирій чи із вирію… Ця Земля також летить гніздитися. Хтось її назад для себе вимріє. Якщо ні — вона не схоче снитися. Осінь все прощає, не прощаючись. Учить справедливості і спокою. В неї очі поводирсько-чайчині. Вона дружить з нашою епохою.