Пахне воском і хлібом зелена стара земля. Жовтий цвіт в біле листя, як птахи торішні, капле. Коні вірять у Бога, а люди у короля, В повний Місяць, в який звжиріла козацька шабля. Вмерла свічка, натомлена радістю голих днів. Все прощає собі й більш не хоче у вирій пташка. Людський син — бідний тесля — відрікся своєї рідні… Бо весна… Перед дзеркалом плаче юна, як сніг, монашка. А комусь уже років — як тої води вгорі. І до тіла мойого сорочка твоя все ближче… Та чим довше живемо, тим швидше минає рік І тим тонше той голос всередині мене кличе. Стану тихим і світлим — ну зовсім Чумацький Шлях. Йду молитись деревам — Вони ж бо такі хрестаті… Вишиванка на грудях порвана. Вітчизна моя — Земля? Чи галактика наша? Душа? Чи лелеча дідівська хата? Благородною бідністю віє від рідних гнізд. Руки спільних жінок красивіші за їхні лиця. В снах приходять до мене ті, кому не говорять ні, І питають про те, що нікому уже не сниться. Порох зоряних війн — опадає тремтливий сніг. З тридцять третього року курличуть голодні діти. Бог свободу давав. Чорт до себе тягнув, як міг. Ми любилися важко й не знали, куди подітись. Кому більше дано — З того більше спитає міф, І тумани гніді, і горілка, від мене п’яна. Пахне воском і хлібом в планетній оцій тюрмі. І хапає за вії печаль первозданна.