Писати вірші гусячим пером. Хворіти батьківщиною і шляхом. Дивитися, куди тече Дніпро: До “москалів”? Чи повернув до “ляхів”? Чи з морем чорним влився в океан — До “янків” щоб торкнутися порогом. Свободи стан… Який у неї стан! — Тунель — униз, а вверх нема дороги. Земля вмирає, вкутана в бетон, А душі накрохмалені й ніякі. “Модерного язичництва”* притон. Для тіла — рай. На всі чотири смаки. Змішався віск із кровію шипшин І хочеться на Хортицю назавжди. Якщо вже взявся — час цей допиши, Бо він вогнем про все напише правду. Посеред ста сізіфових голгоф Знайде одну із коренем чи пупом, Щоб відкотити камінь знов і знов І не знайти ні ангела, ні трупа. Вже знаю все… Не легшає чомусь. Далеко йшов. Пора уже вертатись. Всім розкажу, адже нема кому… Від світу добре захищають ґрати. Тоді й приходить пещена печаль І страдницька покора веледушна, Немов склепали із щита меча, Бо дуже гнило, дуже було душно У власній хаті, в зорях, у душі, На рівні духа, і отця, і сина. Мов шелестіли вічні комиші, Мов шепотіла юна батьківщина. Ми нею всі тавровані колись. Я в ній засну, набігавшись по світу… А наді мною дихають воли І гола смерть — мов нетутешній вітер.