Поети не вірять людству. Людство поетам не вірить. Життя наївне і люте. Читатиму вірші травам і звірам. Люди мов краплі дощу на асфальті… Баба цілується з дідом. Ох, предки мої, Вкриті слізьми і живим базальтом, Від вас і до вас через пісню їду. Самотня бджола я. Гірка й самотня В морі вогнів нетутешніх. Крізь мене воює Заклята велика сотня В киплячій крові черешні. Поле гуде і шепоче жито. Страшно, що я не боюся смерті. Часто мені не хочеться жити. Дуже мені відверто. Дико. Щасливо. Вірші пишу, наче ловлю Сиві осінні яблука. Хто ми і звідки? Падає зірка у хвойний шум, Де безпросвітно я блукав. Сльози твої на моїй щоці Вип’ю. Піду до Дніпра на похмілля. Болем стає печаль у твоїй руці. Вітром стає непутяще зілля. Зайву горілку я пив І черпнув сповна зайвого лиха, Шукавши багаття предків. Тяжко мені. Лікує рідна стара сторона Даллю і білим медом. Все програється у карти. Земле, прощай! Море вогнів наді мною. Я сам свій ворог. Генам своїм зоставляю Пекельний рай. Сам же іду до того, Хто у мені говорить.