1. Тихий ранок. Білий сад над морем. А вода прозора – мов нема… Мед із сіллю – небо. Сонце морить… І русалка… плаває… сама… Вийду в море. Дихання затрима… В глибині коралові церкви. І сміються чортики незримо, Зримо плачуть ангели з трави. Їхні крила, підняті до Сонця, Ввечері блищать, як лемеші. Ну а хтось в дурній столичній гонці Розплескав усю росу душі. І тепер її сльозою манить, Півнем кукурікає вночі. І тремтить, велика, як тумани, Синя тінь небесної парчі. 2. Ось турчанка з чайними очима. І Айя-Софія… інший Бог. Муедзин голосить, мов причинна. Тяжкокилимово. Древньо, бо Крові тут слов’янської багато… Роксолана… зорі… козаки. І під крильми хмаровиння ватне. І над крильми далечі віки. Істамбул… У нім немає тіні. А базар – як п’ять століть тому. Літо, літо… а душі осінньо… І самотньо. Хочеться в корчму. Тож немов з повітряної ями Я мовчу, хоч голос – як вино. На солонім морі чорні шрами. Біле дно.