Де той, хто вдарить райськими дверми, Великим серцем пекло відсторонить?! Проріже час із птицями й людьми, М’який, мов хліб, мов камінь, – безборонний. Його волосся травами росте, А нерви сиві, як поетів очі. Як прийде він, ви скажете: “Не те! Той хрест в долоню вбито не пророчо… Коли багатств для себе не бере, То як для нас їх відвоює в інших?!” Так – неба синь під корами дерев. Так – з тіл душі летять останні вірші. Так із літами глибшає любов… Несправжнє – всохне, справжнє – плодоносить. Життя – весна: зацвів – і відійшов… Пророків завжди ж згадують під осінь.