1. Небесне царство для котів і вишень, Ніяких зір і грішних солов’їв. І скучно — як буває лиш Всевишньому, Який загляне в очі білих псів. Вони уже із Місяця нам виють Про виноград, що сивіє, як біль. І ще про тих, що жити не уміють І не уміють вмерти в час весіль. Я цвітт кусав зубами, а не груші, Сприйнявши світ і серцем, і хребтом. Ти “и, пожалуй, сам я тоже здесь не нужен”… І пожалій… Купи мені пальто. Бо я втомивсь від тиш і революцій, Від розуміння світу й пустоти. А нащо осінь, що красиво мучиться? І пес отой — безгрішний, бо святий. Сльоза п’янюча, зламана, як голка, У тій зимі, якій не сниться грім. Тому життя поета-алкоголіка Миліше за династії старі. Спартак з Христом впилися за свободу, Самотні, мов метелики між зір. А ми? Хто ми? Забуті сни народу. Вертепні пси. Незабраний ясир. Ми, як усі, не знаєм, нащо жити. Ми, як і ми, пізнали біль і мед. І наші відьми вміють ворожити Лише на ніч весільну наперед. Оце й усе. Посмертна маска часу — Той лист осінній. І нема піску. Зозуля. Космос. Все чека екстазу, Сміється і ховається… В Ріку. 2. Таке воно — нічне цвітіння вишень. Чужі пташки у гніздах — як зірки. І тиха радість сни мої колише, І моря сум з дівочої руки. І світ стає маленьким, нещасливим. Свіча росте униз, людина — в даль. І зливи йдуть, такі солоні зливи, І жити так — мов плавити кришталь. Старий годинник в бабиній кімнаті — І юний час, як внук,— грушки несе. Лиш злої скрипки голос вузлуватий Не зміг собі пробачити усе. Три журавлі з людськими голосами Розп’яті знов у небі нічиїм, Бо у богів також вмирають мами, Коли цвітуть старенькі кураї. …Таке воно — нічне цвітіння вишень. Свіча свій блиск своєю кров’ю вб’є. Коли уже нічого не колише — Тоді уже усе стає моє.