Не каявшись, спокутуєш гріхи. Спокутали… Чи буде ще покута? Стоять у хвилях вічної ріки Ті, що прийдуть, і ті, що вже забуті. І їх серця, мов царство пірамід В цей вік шалених пристрастей і злетів. Лиш б’ється дзьобом в неба синій лід Трагедія придворного поета… Він світ любив на сотні літ вперед, Він ворожив на древнє й на погане, Духовний хліб в гіркий всадивши мед Земної туги смерті і кохання. Він вільним був, як течія Дніпра, Яка у греблях вирішила стертись… Боявся жити, тому не вмирав. Тепер своє спокутує “безсмертя”.