(поїздка друга) 1. На моїй батьківщині розруха заломлює крила І літають льоди над німим ворожінням мас. Та візьми зрозумій: де тут слабкість, а де там сила. Повний рай назбирається… потім нещасних нас. А вони головами повлазять у вушка голок Із порожніми душами, блиском гавайських вілл. А на старості — чорно. На старості зовсім голо, Бо ж людині не треба на будень того, Що наварено для весіль. У моїй батьківщині Христова терпка покора І поганське шукання вогню у нічних лісах. Як піщані годинники, люде стоять на Сізіфових горах, Аж в бабусі страшної сріблиться коса й коса. А тим часом, заклявши свій рід Чи вчепивши хреста на зірку, Комуністи стають мільйонерами, А журавлями — даль. І буває не тому нам гірко, що зле, А тому, що не тому “гірко” Цілувати коріння, аж трісла б зубів емаль… 2. Революція тиха чумою по селах бродить І покора якась веледушна над всім і вся, Ніби щастям свободи відшиблено пам’ять роду І з дурацькою маскою знято свічу лиця. Непорібний нікому, здається, поет молодий чи Байда, Бо не ролі, а долі із ними зіграє час. За жінками найкращими лізе мохнатий зайда, Волохато, європськи, по-хлопськи сторонить нас. Річка часу спішить. Не встигають відбитися верби, А не те що обличчя, чи душі, чи зорі в ній. Тільки цвіт черешневий від злого безпліддя стерплий. Усе інше встигає відбитись в налитім в чарки вині, Що по корчмах скляних від трамвайних дзвінків здригнеться, Стане кров’ю дурною, але не покличе в бій… Учорашній придворний оп’ять на котурни пнеться. Називають: покаявся… Маєш тобі. Відректись і продати(сь) — це різні їй-Богу вдачі. Бо ж Петрове іудство й Іудська петровість є… Все побачено тут. Там, напевно, не все пробачено. На моїй батьківщині кров матерщина п’є. 3. То ж, замкнувши до весен схвильований вірності пояс, Вирушаю у світ із прасвіту свойого знов, Щоб довести собі (гойя-гойя!), що я не гой, я… Чужина — то аналіз, чи в мене дніпрова кров. Роздоріжжя моє й бездоріжжя — обоє гади, Недолюблені діти свободи Й мої хрести. І були би до лямпочки всі політичні влади, Але ж друзі мої скурвились до них іти. Чи вернутись в часи, коли ми ще боялися коней І жили грубувато — мов свічку мечем тяли. А озера із птахом над ними нам правили за ікони І за ліки від щастя — заварений в грім полин. Як в старенькій церковці невидимий хор співає, Як зриваються зорі… скидають богів і царів… У моїй батьківщині таке щось проізростає, Що узяв би й під серцем, як вічне дитя, зігрів. 4. …Ще не бачу, а чую: лелеки летять додому. В чужині зостаються лиш ті, що уже навік. Я над ними лечу. Кров згортається юним ромом І здається: На муку лиш Родиться чоловік… 5. Всує суча сучасність мені розпинає крила, Щемом панських шампанських задобрити хоче дух. Слава славі — на Місяці теж є вила І в поліському озері можна знайти звізду. …Батьківщина чекала і слухала голос крові, Перебитий чеченськими лунами, як сивиною шрам. До війни… ну, як завжди… до волі не був готовий Боголіпний народ на берегах Дніпра. А коли восени поспадали всі маски з кленів І здригнулися дзвони, й заграли весняний вальс, Наше плем’я в душі було ще простим, зеленим, То й втікало від себе. І наздогнало вас… Бо вертатись до себе вам вже, здається, пізно. Й ми підем з усіма в глухомань — Той залізний рай?.. То ж стоїть у дірявім човні П’яний в дим молодий перевізник І росте на калині кленова сумна кора. Грубо тесані люде приходять і хочуть злота. Й темна мудрість століть не говорить нічого їм. В самогонному щасті росте молода голота, В україні америк шукаючи, не Україн. …Але це промине — І болюче всміхнуться гени, Як маленькі шаблі, Як пилинки космічних гроз. То ж тоді, восени, поспадають всі маски з кленів. Юну Лету журитиме ще молодий Дніпро. Отако. Отак во. Як бувало, так знову буде. Тільки ж треба людині так мало, Так мало тре… Тому, мабуть, Америка нам не болить, а нудить. І тому Україна ніколи не вмре.