Стріляли… Племена ростуть у світ війною. Червону тінь газет надкушують і мнуть. Найважчу боротьбу ведуть самі з собою І — бойню, не війну. На людяні хрести Не моляться, а плачуть. Навіщо турбувать того, кого нема… Так конокрадів б’ють. Так милують ледачих. Так глиняним хліби кидають задарма. Ціловані свічки із ранків покаянних Вертаються назад — до синьооких бджіл. Я скочую вітри із каменів безгранних, Де шиють подушки із воронових крил. Фальшива кров похвал І справжні шмарки заздрих — Коктейль для жебраків То слави, то заслуг. Зарізати б себе — Немов свиню на празник: Гуляй, мій білий світ, На весь Великий Луг! Я теж умів цвісти. І гнізд діждав, і плоду, І неба, й чужини, й любові, і корчми. Стріляли. Племена були уже народами. Тепер народи пробують — Людьми.