У чужих дзеркалах відбивається наше небо. Той, кому трохи важче, співає думу. Той, кому більше, ніж іншим треба, Просить в Бога середину між болем і сумом. Загубилось село у бігах до європ-америк. Тільки юні хрести замість крил із-за плеч тремтяь. Дні проходять пусті по пісках — як колись піонери Разом з вчителем мов чужоземних, що зна їхню мать. Легше вмерти тепер, аніж якось не вдома жити — Чистим покручем, що пнеться, преться в липкі пани. Але білим по білому генами треба вчитись, Щоб ні піни, ні блиску, а просто — Мов зняти з живої струни. Старосвітські пісні про болюче цвітіння яблунь Нас примушують думати: хто ми, куди й кому. От би волю дали, а тоді вже, оді вже я би!.. Ну дали. Але ж воля для сильних І тих, що зазнали мук. А так: доля козацька — горбата турецька шабля, Що — мов усміх дитини, коли не була в крові… А коли согрішила, то як вже, то де вже, що бля? Людський світ і без неї стоятиме на голові. Доки виссе усе… Доки стане й зітхне на зорі Той останній поет, хто відчує, що все не так… Дуже-дуже важливе, сумне, просте і прозоре Раз відкриється вербам Й навіки замкне уста.