1. Щасливий я, мов дерево з гніздом. Скидає дух останні рештки плоті. У венах тиша. І ніхто-ніхто Іще не зупинивсь на ешафоті. “І день і ніч горить горобина, Щоби дощі не збилися з дороги…”.* Хтось викинувся з рідного вікна, Життя ж бо баба, п’яна, босонога. Бензином пахне, книгами, піском. Молочне злато Місяця, як осінь. Дерева журавліють, а Славко Сердечно колупається у носі. А зорі, як скульптури із вогню, Жерців научать мудрості і світла. Давно померлим яблуням дзвоню, Пишу рокам, що утекли на мітлах. Пропаща сила. Ладанні сніги. “Слова душі завжди співкровні долі”*… І знов — ніхто мені не вороги. І знов на груди падають тополі. 2. Сумна весна. Вона мене завіє. Той цвіт із кров’ю. Він цей сад спасе. “Щось шепче ліс, та я не розумію, А сови плачуть — розуміють все”*… Було ж усе закутане снігами, Цитринний ліс, вертепні пацани. А час лікує — шрамами на шрами. “Шляхами крові бурлакують сни”.* А хтось, зіпсутий славою і горем, Коптить в собі “котяче м’ясо тьми”.* Стоїть над предком, наче небо, море, А над нащадком яблуня з грудьми. Душа ж не має за що зачепитись. Холодний рай, мов зіграна любов. Красиво вмерти чи банально жити? І написати кілька молитов. Вітри і зорі, Місяць і криниця, Такі прості здадуться і свої… Чи то навічно хочеться напитися, Чи то ж до ранку впасти в кураї?.. _____________________ * Цитати з Петра Сороки