Чи то старість душі, а чи, може, то старість світу? Знівельоване слово не може простити собі первородний гріх. Ми здатні згоріти сьогодні заради єдиної миті. Та й це вже банально. Як ласка. Як ловлять зубами закохані перший весняний сніг. Всі карти відкриті на білих столах печалі. Як знак стародавніх письмен, поезії дух пропав. Кому там ще хочеться знати — що далі, хто далі, далі? Писатиму зорям, вивчатиму мову сліпих ворожбитських трав. Вертаймось у казку. Без масок божків зіграєм. Там на брудершафт Христос із Перуном п’ють. По ночах пропащих згадують — не згадають — Нелюдськи безгрішну юність земну свою. А я пропадаю в інтимнім зітханні сосен. Я вибрав свободу. Я надто люблю життя! Так страшно аж весело хтось до небес голосить. І пухне в дідівському глечику ще молода кутя. Помиюсь піснями. В собі відшукаю пісню. Життя перекинути хочеться, але чи досить сил?.. Чи то старість душі, а чи, може, то світ пустотою тисне? І — рівновелика любов до злого життя І до рідних своїх могил…