(Дідове оповідання) У садочку під хатою пасічник Микита Сидить собі на сонечку та латає свиту. А онуки, як квіточки, як божії бджоли, Так і вкрили старенького дідуся. Ніколи він не гримав на дітвору, а любо та тихо Розказував старовину та про людське лихо. — Дідусеньку,— цокотіла онучка Параска,— Ви ж давно нам обіцяли розказати казку.— Дід тихенько усміхнувся: — Бач, яка ти ласа! Ось я краще розкажу вам дещо про Івася. — А хто ж, діду, той Івасик? — дітвора питає Та цікаво в старі очі діду заглядає. — Ось слухайте, козенята, наставляйте вуха, Цитьте ж мені, неслухняний нехай і не слуха. На Вкраїні над ставочком стояла хатина. Гарнесенька, білесенька, як мала дитина. В тій хатині жив рибалка, всяк з ним, діти, знався. Мав він жінку, мав і сина — син Івасем звався. Взяв він якось жінку й сина та й подався зрана На човнику аж угору з рибою до пана. День був теплий та сонячний, річка мов заснула, Наче й риба кудись ділась, як на дно пірнула. Пливе човен, рибалонька все з сином жартує: Плюсне веслом, потім витре, щиро поцілує. Пливе собі рибалонька і гадки не має Про те, що вже в його очі лихо заглядає. Став одразу буйний вітер воду каламутить, Хвиля вітру суперечить та човника крутить. Чорна хмара пеленою ясне небо вкрила, Хвиля човен з рибалкою сердито вхопила, Розгойдала, як дитину, вдарила об кручу, Розтрощила і кинула в безодню кипучу Рибалоньку молодого і його дружину. А їх милу, як сонечко, любую дитину Викинула геть на берег, біднеє хлоп’ятко. Воно сидить, ручки склавши, мов те янгелятко, Та дивиться кругом себе, в воду заглядає, Чи невирне часом човен — та човна немає… Тільки чайка над водою, літаючи, в’ється, Наче з жалю над малою сиротою б’ється. Вітер хмару розганяє,сонечко, здається, Усміхнулось сиротині, і хлоп’я сміється, До веселки простягає мокрі рученята Та все кличе, дивуючись, своїх «неньку й тата». А з-за кручі москалі йдуть, весело співають. Із далекого походу в село поспішають. Тільки вийшли із-за кручі, зразу зупинились, Змовкла пісня веселая, всі перехрестились. Що за диво! Ненароком спіткалась дитина. Чия ж вона і звідкіля! Може, сиротина? Москалики обступили Івасика: — Чий ти? — Мамин,— каже хлоп’яточко,— мама зараз прийде. — А де ж мама? — питаються.— Там! — і рученята Простягає аж до хвилі; карі оченята Заволокло слізоньками. Дивляться: весельце, Човен плаває розбитий, хустку несе хвиля… — А де ж тато? — знов питають; і мала дитина Одмовляє: — Там і тато! — Я візьму за сина! — Старший каже; взяв Івася — той схиливсь на груди; Діти серцем розуміють, хто їм добрим буде… Старший хлопчика цілує та щиро вітає, Як рідного, а хлоп’ятко усіх розглядає. Взяв на руки та цілує, як рідну дитину. — Не цурайся мене,—каже,—не лякайся сину.— Натішились, помолились москалики Богу Та й рушили, співаючи, з хлоп’ятком в дорогу. З того часу вже чимало води втекло в море. Ріс Івасик у розкоші, не знаючи горя. Виріс в приймах він за сина, військом тепер править Та за батька названого щиро Бога хвалить.