Був собі гарненький цуцик — Чорний ніс, а білі п’яти: Ціла пазушка біленька І панчішки білі знати; На чолі мав проділь білий — Отакий то був джигунчик. З нього й сторож був добрячий — Цілий день дзвенів дзявкунчик! Господиня двору, пані, За все те його любила, Всім сусідам на всі боки Свого цуцика хвалила: — Ох, і песик же у мене! Подивіться, що за врода: Хутро чорне, п’яти білі, Прехорошая порода! А розумний, а слухняний! Подає уже й хустинку, Як чужий хто в двір увійде, Він почує в ту ж хвилинку! Так-то пані вихваляла… Але потім незабаром Наказала так служниці Перед ранішнім базаром: — Слухай! Ти Бобка сьогодні Забери з двора з собою. Став він голосно так гавкать, Що нема за ним спокою! Та й негарний став — перістий: Білі п’яти не до речі, Особливо проділь довгий І такі широкі плечі! Цур йому! Віддай комусь там, Коли він отак змінився.— Тут, почувши тую мову, Песик дуже розгнівився: — Вибачайте, можна пані! — Він гукнув.— Я не змінився, А, мабуть, вам надокучив, То й негарний вже зробився! Це ж вам цуцикова байка. Може, й правда в ній знайдеться; Може, так воно між людьми Часто-густенько ведеться, Що буває хтось «чудовий», «Премиленький»! Але згодом Наче іншим він здається — Не таким уже «клейнодом»!.. Хто тут винний з двох буває — Дуже трудно розібрати; Та, судивши, не завадить Байку Песика згадати!..