(волинська пріповістка) Згорів весь двір у чоловіка. Страшенна шкода, превелика! Сидить гослодарь на дворищі, На сумнім, чорнім пожарищі, Та й плаче бідний! Все пропало, З добра нічого не зостало: Не тільки хата, а й стодола,— Усе згоріло навдокола. Скотини навіть не здолали Поратувать: в огні пропали Корова й коні!— І остатні Якісь там злидні тії хатні Жиди беруть за довг колишній. (Нехай їм Бог прощає вишній!…) Знайшовши півня під рукою Несе жидівка під пахою; Хоть здобич не яка попалась,— Та здасться все таки „на шабас“! А з під пахи так вистромляє Свій гребінь півень і співає!… Побачив далі господара, Що там сидів як чорна хмара. — „Гай-гай, господару!—мовляє До його півень:—„не впадає Тобі, мій пане, так робити, Журитись так і сльози лити! Дивись! мене в остатню путь Тепера на заріз несуть,— А я й на теє не вважаю: Як бачиш ти,—собі співаю”!.. — Весела пісня твоя, друже!— Мовля господар:—навіть дуже! На теє-ж півень: Oj й казати!. Та вже -ж однако пропадати, То хоть не плакать, а співати!..