Волинь незабутня, країно славутня! У пишній красі ти красуєш! Здавен твою бачу українську вдачу, Здавен мою душу чаруєш! Я рідную мову, ту любу розмову, В краях твоїх всюди вчуваю, Те слово живуще — віки невмируще — Я скрізь в тобі серцем вітаю. Із словом жаданим та з людом коханим Єднаєш ти в серці моєму Ті спогади ясні про милі та красні Куточки в обширі твоєму. Я іншу місцину, як любу годину, У думці ніколи не втрачу; В бездушнім просторі, у мертвім околі, Живе своє серце там бачу. У блисканні річки, в ясній невеличкій, Обличчя ввижаються явні; У гомоні гаю, в зеленім розмаю Розмови вчуваються давні… Ви, Звягеля скелі, узгір’я веселі! Ми з вами пак довго живали! Найкращії літа з життя сього світа Мої проміж вас пролітали! Ти, Случе ігриста! Вода твоя бистра Багацько умчала з собою, І щастя ясного, і суму ваяжого Мого, — утекло за водою! Ти, Луцьк стародавній, що досі слід явний Ховаєш старої давнини, Й тебе я спізнала, й тебе пильнувала — Були то хорошії днини! Старезний твій замок, дідизни останок, Навік в моїй думці зостався. І повідь весняна, широка, і давня Та церковця, в котрій прощався Мій дух із тобою!…Не жалем-журбою Хотіла б тебе спом’янути, Волинський куточку, де, мов в сповиточку, Години ті сплять незабутні!