Якось об ранішній порі В господаря Петра в дворі Сірко озвався до Гнідка: — Бач, правдонька яка На світі божому панує! Тебе господар як шанує: Тобі і сіна, і вівса Дає, хоч ти й не просиш, В тебе заплетена й коса Із гриви, ще й попону носиш. Куди, яка догода! А за що? З’їв собі, напивсь Та й ляжеш, як колода! А я! На лихо я вродивсь! Чи хто за мене дбає, Чи хто про те згадає, Що може б винести Сіркові Поснідати гарненько, Або налить відро повненько Помийок, щоб були готові,— Про це ні гадки. Що-небудь Сіркові кинуть — от і край: Чи кістку, чи сухар дадуть,— На краще не вповай! Тим часом, хто весь двір глядить, За ким господар міцно спить? Усе — Сірко! Все я гляжу, Усе добро я стережу,— У клуні, і в коморах, І на току, й в оборах! Усе я доглядаю, На всю оселю калатаю! — Озвавсь на те й Гнідий: — Який же ти чудний! Та що ж би ти тут доглядав, Біля чого б ти калатав, Коли б то я не працював? То ж я на полі й сіножаті Роблю з господарем. І в хаті Тепленько з тих дровець, Що я господарю в хлівець Вожу запряжений, оце Тобі моє і слово все. Про те гарненько погадай І більш мені не дорікай!