Один собі письмак (Нащо казати, звали як?), Надумавшись, пісні складать почав. Отож якось товаришу й мовляв: «Єй-богу, тішусь я оце! Неначе в казці те яйце-райце, Що дожидало лиш веління, Щоб випускати гурт усякого створіння, Знайшов собі зненацька я: Пишу й пишу — і цілу зграю Всіляких творів випускаю! Але ж головонька моя Собі того і не гадала, Та щоб колись моя рука (Здавалось, бач, така слабка!) Нарешті вірші укладала! Не прозу пак злиденну — вірші! І, далебі, вони не гірші Від інших всіх. Ба, що ж! Горшки пак ліплять не святі! Хто зна, було б то скільки їх, Поетів (і поеток), якби ті В цеху письменнім заправці, Славутнії «избранники» й судці Не навели такого страху,— Скажу, якогось просто жаху,— Що всяк боїться починать Акорди первії на лірі брать. А може, через те й поетів путніх мало, Що зваги простим смертним бракувало!» «Ох, братику! — товариш одмовляє.— Звичайно, звагу треба брати І вірші починать писати; Та звага й другая поету подобає: Як ліра грає поганенько — Її покинути швиденько… Завчасу, бачиш ти! Щоб в меншу славу увійти!..»