Кобзарю наш! Хвали не треба Твоїм пісням, твоїм думкам. Немов зоря з ясного неба Вони піввіку сяють нам! Та ще ясніш зоря блискуча Твоєї слави засія, Коли згадать, яка живуча Була та думонька твоя: Ти не позбувсь думок юнацьких, Не одцуравсь ні в полоні, Ні в диких нетрах азіацьких, Де довгі роки йшли сумні… О, часто думка молодая Промінням грає, як зоря, Немов прудка орлиця тая, Під хмари високо ширя; Та роки йдуть… весна минає Тих молодощів золотих, Життя багато навіває Розчарування, дум смутних… Холоне серце, гасне мрія, Як сонце в хмарних небесах, Зникає смілива надія, Замість одваги — в серці страх… І коли думка-жалібниця Колишні пориви згада — Юнацьких років зоряниця Встає журливая, бліда: «То був весняний шум потока, То безрозумний ряд химер, То мрії помилка глибока,— Пора одуматься тепер!..» Юнацька мрія одвернеться,— Іде других шукать вона… Душа ж холодна зостанеться, Як пустка кинута, сумна… Не дай господь дожить до того, Щоб віру щиру загубить, Позбуться пориву святого, Руками думку задавить! Кобзарю наш, почуй благання І жить навчи нас так, як ти: Щоб найсвятіші поривання Аж до могили донести!