Діброва смутная вже листячко ронила, Додому у журбі клонилася чолом; Зима, скрадаючись, повіяла крилом І снігом — біллю білою — її покрила. Дібровонька тоді, шумлячи, зголосила: «О зимо! Не лякай безрадісним кінцем! Не покривай мене холодним тим вінцем, Нехай моя лишає ще краса і сила! Най гордим поглядом іще я подивлюсь, Нехай у світлі багряниця ще палає, Най світлом сонячним востаннє я нап’юсь І пташка хоть одна ще заспіває!» І перший сніг на вітті розтопивсь, Неначе слізьми гіркими поливсь…