Зайчик сірий плиг та скок З поля чистого в лісок. Через пень, рівчак, колоду; Ненароком якось в воду, Спотикнувшись, зайчик — бух! Де не взявся тут пастух: Невеличке те хлоп’ятко Пасло в лісі десь ягнятко. Отже, скинувши торбинку Та полатану свитинку, Хлопчик кинувся в озерце. А в зайчатка з жаху серце, Як та пташка, в грудях б’ється! Та хлоп’я собі сміється: — А, попався, небораку! Ще не вмер ти з переляку? — Бідні сіренькі зайчата! Небезпечно їм гуляти! Хто що хоче з ними робить: Б’є з рушниці, псами гонить, А до того ще й глузує, Бо ніхто не зна, не чує, Як ті зайчики вмирають, Скільки мук вони приймають!.. Ухопив зайча за вуха, Хлопчик потім скільки духу З ним на берег випливає, Де зайча подіть шукає. Бідний зайчик, як билина, Весь тремтить — лиха година, Як на світ він народився, Краще б був він утопився! Тут замислилось хлоп’ятко: «Що, як був би я — зайчатко? Чи то й я б так всіх лякався, Доки в руки не попався? Та й з мене б так глузували? Вбили б, шкурку теж зідрали?.. Як тужила б моя мати!» У хлоп’яти оченята Заблищали, мов росою, Несподівано — сльозою. — Ну, мій зайчику, на волю! В ліс біжи по чистім полю! Плигай знов собі та грайся, Од людей гаразд ховайся! — Крикнув хлопчик, а зайчина Плигнув з рук, як хуртовина, Що не зміг би й пес догнати — До своєї біг він хати.