Колись кохались ми обоє; Все любе літечко нас двоє Жили на хуторі глухім. Пишало жито і пшениця, Буяла всякая пашниця, Привіллям надила своїм. По ниві йшли ми, серцем чисті; Він колоски зривав злотисті А я віночок з них плела. «Нащо нам золото? – він мовив.- Ось бог нам злото приготовив, Щоб ти у рученьки взяла!» Минули роки; знов ми двоє По хуторі своїм обоє Ходили в парі самотній. Пишало жито, вся пашниця; Під вітром стиглая пшениця Клонилась в хвилі золотій. За ним помалу я ступала, Раз по раз руку простягала – Нарвать злотистих колосків. Чималий став уже снопочок, На стіну б гарний був віночок, Та руку він мою одвів. Лунав його суворий голос: «Нащо збавляти добрий колос! Се злото справжнє бог нам дав. Купці ж дадуть за його гроші, Прибутки будуть нам хороші!» Снопочок з рук моїх упав…